Сотні тисяч загиблих, тисячі ветеранів, що повертаються з фронту, економіка, виснажена війною – і уряд боїться не ворога, а власних громадян.
Україна може виявитися небезпечнішою для самого Кремля, ніж Афганістан.
Через три роки після включення Донбасу до складу Російської Федерації Росія все більше починає нагадувати себе колишню наприкінці 1980-х років, коли війна в Афганістані пожирала основи СРСР зсередини. Тоді все почалося з гордині та віри в силу імперії. Сьогодні – від 24 лютого 2022 року – ми спостерігаємо повторення прискореними темпами.
Війна, яка змінила державу
У лютому 2022 року ніхто в Раді безпеки Росії ще не говорив про анексію Запоріжжя чи Херсона. Дмитро Козак говорив про переговори, Патрушев – про визнання ЛДНР. Навіть Пригожин не наважився сказати те, що згодом стало його нав’язливою ідеєю — що Росія не виграє «спецоперацію» без повної мобілізації нації. Це стало девізом усіх російських «турбопатріотів».
Вересень 2022 року змінив усе. Відбулася контратака під Харковом, але ключовою була мобілізація, яка лякала пересічних росіян набагато більше, ніж сама війна.
З того моменту розпочався процес, який сьогодні — у 2025 році — призвів до ситуації, коли шанувальники Кремля бояться не краху фронту, а власних ветеранів.
Ціна крові
Оцінки втрат невблаганні: 350 000–450 000 людей, виключених з російської військової системи — загиблих, поранених та інвалідів. Це більше, ніж за всю війну в Афганістані, де за десятиліття офіційно загинуло 15 000 людей і близько 50 000 отримали поранення.
Різниця суттєва, оскільки в Афганістані гинули призовники – молоді солдати, часто з азійських республік. В Україні гинуть та отримують поранення мешканці центральної Росії, Уралу та провінцій. Це означає, що війна торкнулася «російського ядра» – громад, які досі були основою московського режиму.
Економіка на стежці війни
Державний бюджет 2025 року – це бюджет фронту: 7% ВВП на армію, 40% федеральних витрат на військовий сектор. Кожен контракт, кожна пенсія ветерана додають мільярди доларів. У першій половині 2025 року бонуси за вербування вже коштували понад 4 мільярди доларів, а кількість добровольців скорочується на 30-70%, за різними суперечливими російськими даними.
Побічний ефект очевидний: федеральна цивільна економіка виснажується. Вже не вистачає 2-3 мільйонів працівників, а до 2030 року розрив досягне 7 мільйонів. Втеча від мобілізації та еміграція лише поглиблюють проблему. Росія стає країною, яка старіє швидше, ніж Європа – і це в умовах воєнного часу.
Демобілізація – більший страх, ніж мобілізація
У цьому полягає парадокс російської ситуації. Варто наголосити, що у 2022 році люди боялися мобілізації. Однак у 2025 році російський уряд боїться демобілізації, адже повернення навіть 150 000-200 000 «фронтовиків» означатиме появу сотень тисяч травмованих людей, обтяжених фінансами та без перспектив.
Це кошмар для державного апарату Російської Федерації. Нагадаємо, Пригожин ще у 2023 році заявив, що Росії бракує героїв, а система хоче, щоб чиновники були її героями.
Ветеран не піддається пропаганді так легко, як генерал у формі на параді. Тому Кремль зволікає, зволікає та поширює чутки про нову мобілізацію, щоб не дати занадто багато людей одночасно покинути фронт. Воно фільтрує їх у російську соціальну систему, але навіть ця невелика кількість ветеранів негативно впливає на стабільність країни – поки що лише на місцевому рівні.
Внутрішні зіткнення кланів
2024 рік приніс крах «картонної імперії» Шойгу. Герасимов, якого підтримували Ковальчуки, вийшов на перший план. У свою чергу, новий міністр оборони, цивільна особа Андрій Бєлоусов, запропонував поступову демобілізацію у 2025 році – а потім, за логікою адаптивного сценарію, припинити операцію спеціального призначення шляхом швидких переговорів з Вашингтоном.
Але Кремль засвоїв урок з 2022 року, коли, за словами росіян, Борис Джонсон зупинив переговори у Стамбулі. Цього разу роль «гальм» виконали впливові члени президентського клану – Ковальчуки та Кирієнко. Бо для них війна – це можливість впливати на всю російську систему – вона дає їм контроль над ЗМІ, виборами та суспільством. Демобілізація може зруйнувати цю систему – що вже було видно на місцевому рівні.
Афганський синдром – по-новому
У СРСР 1986–1989 роки були часом, коли Афганістан перестав бути війною «десь далеко» і став внутрішньою проблемою: наркотики, злочинність, гнів ветеранів.
На мою думку, враховуючи всі показники, Російська Федерація вступає в ту саму фазу – тільки швидше та болючіше, на стероїдах нездійснених амбіцій – у політичному Кремлі, у фінансовій «глибинці» (провінціях).
Які показники нового «афганського синдрому»?
Ветерани – кілька сотень тисяч людей з посттравматичним стресовим розладом та інвалідністю, яких система не може врахувати.
Демографія – народжуваність впала нижче 1,2 мільйона щорічно, при потребі на 2 мільйони – країна старіє та скорочується.
Економіка – гроші йдуть у зброю, а не в лікарні чи школи.
Політика – все менше потенційних наступників Путіна, все більше залежності від одного клану.
Оцінка поточного стану Російської Федерації
Якщо Афганістан прискорив розпад імперії в 1980-х роках, Україна могла б зробити те саме з Російською Федерацією – тільки швидше.
«Афганська фаза» означає:
вибухове зростання претензій ветеранів – держава повинна буде платити або ризикувати заколотом;
поглиблення демографічної порожнечі – менше людей зможуть працювати, вступати до армії та мати дітей;
бюджетний тиск – війна споживатиме все більшу частку витрат за рахунок соціального та цивільного секторів;
політичний ризик – чим більше ветеранів повертається, тим більше еліти бояться суспільства.
Так само, як після Афганістану казали, що «Союз повернувся без ніг», так і зараз можна сказати, і я процитую тут одного з російських коментаторів – «Росія повернеться з України без майбутнього…»