Чому ми порівнюємо путінізм з тоталітарними режимами ХХ століття.
Минулого тижня Андреас Умланд, аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS), опублікував на Українській правді свою статтю «Чи є путінізм фашизмом?».
Безперечно, це дуже важлива публікація з точки зору необхідності підтримки даного дискурсу в українських та міжнародних експертних й політичних, громадських колах. Важлива також, оскільки надання визначення діючому у РФ політичному режиму є необхідним не тільки, і не стільки з точки зору пропаганди, скільки через той факт, що визначення допомагає сформувати цілісне розуміння того, з чим сьогодні бореться Україна та демократичний світ, ставить дане «щось» в історії на своє місце і формує, разом із розумінням, адекватне сприйняття Росії. Без цього, у свою чергу, неможливо визначити межі достатньої відповідальності за злочини проти українського народу, як і назвати суб’єкта цієї відповідальності (Путін, російські еліти, чи в цілому російський народ?).
А. Умланд не прийшов у своїй статті до остаточного висновку, чи є путінський режим фашистським режимом. Щоправда, схоже що автор і не ставив перед сабою такої мети. Він залишився на позиціях безпристрасного об’єктивного наукового аналізу.
Прийти до однозначного висновку справді неможливо, якщо намагатися прив’язати сучасну Росію та її політичний режим до історичних аналогій – фашистської Італії режиму Беніто Муссоліні, чи нацистської Німеччини Адольфа Гітлера. Саме тому Україна пішла іншим шляхом – даючи діючому в Росії політичному режиму назву «рашизм» і сформувавши свою державну позицію парламентською Постановою від 2 травня 2023 року «Про Заяву Верховної Ради України «Про використання політичним режимом Російської Федерації ідеології рашизму, засудження засад і практик рашизму як тоталітарних і людиноненависницьких» (одним зі співавторів тексту якої та пояснювальної записки до неї була авторка даної статті).
Помилково сприймати застосування Україною визначення «рашизм» як виключно емоційне бажання пораненого народу затаврувати свого ворога назвою, схожою на добре знайомий у нашому історичному просторі термін – «фашизм» (ще й у невірному його використанні як замінника нацизму – про що справедливо зауважує Умланд). Своє рішення український парламент ухвалював не керуючись простою пропагандистською логікою. Таке сприйняття було б негідною примітивізацією.
Запровадження визначення «рашизм» – це крок у напрямку історії, в якій ми цілком аргументовано ставимо сучасну Росію та путінізм в один ряд з іншими тоталітарними режимами.
Рашизм не «такий саме». Він – «один з переліку» людиноненависницьких режимів новітньої історії.
Режими, що потрапляють до цього переліку мають як спільні, так і притаманні виключно їм риси. Як гітлерівський нацизм мав схожу природу і, разом з тим, відрізнявся від фашизму Муссоліні, так і рашизм має стандартний перелік властивих таким політичним режимам рис і свою національну та історичну, обумовлену іншим часом та обставинами (економічними політичними інформаційними) специфіку.
Якщо говорити про спільне, то тут хотілося б відіслати читача до частини четвертої «Звичайний рашизм» ІІ Розділу монографії ІТПЄ «Удава росія: імітація величі і могутності», де, зокрема, були зібрані спільні ознаки тоталітарних режимів за визначеннями Лоуренса Бритта, Умберто Еко, Карла Фрідріха та Збігнева Бжезинського. На основі аналізу цих визначень були виокремлені такі специфічні ознаки тоталітарних режимів та ідеологій, що їх супроводжують (або формують – тут вже виникає дискусійне питання, що чому передує). А саме:
-антигуманізм
– месіанство
– антагоністичність
– ідеологічний монізм
– примат держави та ототожнення держави та народу
– вождизм
– повсюдність
– історизм (концепція «відродження величі»)
– міфічність та утопічність
– концепція «створення нової людини».
І всі ці десять з десяти ознак притаманні діючому політичному режиму Росії, про що також ідеться у зазначеній публікації ІТПЄ.
Найбільш дискусійним нині є питання наявності в Росії тоталітарної ідеології. Більшість експертів вважає, що така державна ідеологічна концепція в РФ не склалася, тож ми можемо говорити лише про практики, схожі на практики тоталітарних режимів Європи ХХ століття, але не тотожність згаданим фашизму чи нацизму.
У цьому контексті дуже важливо розуміти, що ми маємо справу з явищем, яке розвивається в одному з нами спільному часовому континуумі. Рашизм на наших очах формується (під впливом внутрішніх та зовнішніх обставин) у тоталітарний режим зі своєю ідеологією. І робить це досить швидко. Про що, зокрема, можуть свідчити заяви 2023 р. міністра юстиції РФ Константіна Чуйченка та голови слідчого комітету РФ та друга Путіна Алєксандра Бастрикіна про необхідність внесення змін до Конституції РФ для визначення «національної ідеології». Як юристи вони насправді озвучили бажання російських еліт зафіксувати в законодавстві те, що вже існує – а саме державну ідеологічну (світоглядну) концепцію, якою Кремль вже давно та відкрито визначає і пояснює свою внутрішню та зовнішню політику.
Іншими словами: якщо про «щось» говориться, але при цьому не називається – з цього не слідує що це «щось» (у нашому випадку – тоталітарна ідеологія) не існує. Якщо рашизм (чи путінізм, як його позначає у назві статті А. Умланд) не є абсолютно ідентичним фашизму чи нацизму – з цього не слідує, що він «не заслуговує» на місце у переліку тоталітарних політичних режимів.