43% українців вважають, що ми з росіянами ніколи не були “братніми народами”, свідчать результати свіжого соціологічного опитування Центру Разумкова. Таким чином, проти основного ідеологічного міфу Росії щодо України виступає неповна половина населення. Це багато чи мало для держави на 32 році її незалежності? І на другий рік війни за право існувати?
Якщо порівнювати з відповідями на аналогічне питання шість років тому, то це багато: тоді лише 16% українців вважали, що росіяни ніколи не були “братніми”. І, наприклад, сьогодні лише 3% респондентів вірують у “братерство” – а у 2017-му, вже після початку російської агресії, їх було вдесятеро більше.
Століттями Росія міцно вкорінювала міф про “братні народи”. Однією рукою Москва заколихувала екзистенційні інстинкти українців. Але одночасно – заперечувала право українців на самовизначення: ви не самостійні, ви НАШІ брати. Цей концепт не раз грав на руку окупантам – мовляв, нас просто посварили, треба шукати шляхи примирення, компроміси. Але війна прискорила крах ідеологеми.
Чим шкідливий наратив про “братні народи”? Як його підживлювала Росія? Чи цих 43% не замало для 32 років незалежності? На питання відповідає Галина Зеленько, завідувачка відділу політичних інститутів і процесів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. Кураса (і Голова Правління Інституту трансформації Північної Євразії – ред.).
Сентименти про “братній народ” – це те, що спрямоване на емоційний бік. Найпростіший спосіб достукатися до людини – зачепити не раціо, а саме почуття. Фактично цей наратив нівелює дух протистояння. Як то з братом битися? Треба домовлятися. Але якщо ми складемо зброю, Путін максимально спробує вирішити – як вони називають – “украінскій вопрос”. Досить згадати, що відбувається у тих регіонах, які вони окупували, починаючи з 2014 року. Буде те саме по всій Україні, тільки значно гірше.
Наразі 43,2% українців вважає, що ми з росіянами ніколи не були братами – і я вважаю, що це, взагалі, не замало. Я б сказала, що це дуже багато.
У нас насправді середовище було просякнуте всім російським. Станом на 2012 рік понад 90% великих ЗМІ мали акціонерів із Росії. На момент окупації Криму там було вісімнадцять філіалів російських університетів. Що це таке? Це експансія! Тиха, повзуча експансія. Тому я переконана, що ми на сьогодні маємо дуже хороші цифри.
Міф про “братні народи” Росія найбільш активно насаджувала на Південь і Схід України. Наприклад, у 2017 році у цей міф там вірили 45% і 52% мешканців відповідно. А цього року цю точку зору поділяє лише 10% жителів Сходу і 3% – Півдня. І це абсолютно природна реакція у відповідь на застосування сили.
Росіяни побудували анти-Росію за рахунок цього населення. Це те, чого Україні ніколи не вдавалося здійснити на рівні внутрішньої політики. До 2022 року там відкривалися школи, відновлювалися міста – пригадайте Маріуполь, Краматорськ. А втім, і там багато хто продовжував підтримувати тезу про “братні народи”: війна, мовляв, це так – тимчасово. Уже після повномасштабного вторгнення Росія сама відкинула цих людей. І сама Росія не розраховувала на те, що ми не здамося.
“Братні народи” і все це – форма експансії великих держав, які, в принципі, хочуть домінувати. Це чисто російський наратив, їхня вигадка.
Після проголошення незалежності у нас був сильний національний підйом, потім він пішов на спад. У кінці 90-х знову спостерігався невеликий підйом, навіть модно було розмовляти українською – я тоді навчалася в аспірантурі. Потім іще Кравчук почав перемовини, щоб Україну взяли у ЄС. Втім на Заході цю ідею відкинули, тому що вони боялися Росії, її реакції. Україна для них була дуже великою енергією – яку складно “переварити”.
У 1999 році відбулася хвиля розширення НАТО, а в 2004 – ЄС. Без України. Тоді наш маятник хитнувся у бік Росії. Навіть Помаранчева революція, по суті, не була антиросійською: вона була проти фальсифікації, проти порушень прав. Я б сказала, що початком руху від Росії стала зрештою Революція гідності.
Дані соцдосліджень показують, що до 2014 року ставлення до Росії було приблизно однаковим – кількість противників і прихильників коливалася у межах статистичної похибки. Стрибок був у 2014 році, а після 24 лютого 2022 вже відбувся справжній різкий ривок. І тенденція не змінюється, якогось явного відкату немає. Це дуже добре, бо такі емоційні речі (емоційні ривки громадської думки, – Ред.), як правило, не дуже стійкі.
Для нашої незалежності крах “братерського” міту означає самоідентифікацію, повноцінне утвердження держави. Ознаки національної держави – це не лише про кордон, податкову, банківську, судову систему. Це ж іще про ідентичність, про формування ментальної завершеності.
Загалом же міфологема про братній народ бере початок ще із середини XVII століття. Але найбільше це політика і велика маніпуляція Радянського Союзу. То був спосіб вирівнювання національних відмінностей, спосіб побудови “совєтского чєловєка” – людини, яка ідентифікує себе лише із СРСР.
Тоді, якщо ти йшов на роботу і розмовляв українською – то ти був “селюком”, “третім сортом”. Логіка була така: вкласти у підсвідомість, що мова нацменшини – це мова жлоба, відсталого у культурному плані. На це, до речі, нанизувалися інші прийоми, які були актуальні для конкретного часу. Пам’ятаєте, під час виборчої кампанії Януковича в 2004 році ідеологи перенесли сюди ідею про “три сорти”. Це той же підхід: є кращі, є гірші – так, як і в Радянському Союзі.
Так само, коли росіяни на весь світ розповідають про дискримінацію російськомовного населення, намагаються смикати за емоційні нитки. Але якщо взяти початкову картинку, у нас же фактично етнічних українців була абсолютна більшість на момент розпаду СРСР. І ми були у стані дискримінованих: нам не давали можливість вчитися українською в школі, в університеті.
Навіть у 2014 році, коли я викладала в Університеті Шевченка на філософському факультеті, до мене підійшла дівчинка із Закарпаття і сказала: “Галино Іванівно, що мені робити, мене дискримінують за мовною ознакою”. Перепитую: це як? А вона: “Мене нікуди не беруть на роботу, тому що я скрізь вказую, що не володію російською мовою”.
На момент розпаду Союзу у нас тут було 80% етнічних українців, при тому, що кількість українських шкіл складала, може, 20%. То хто кого ображає?
Для окупантів “братерство” – це спосіб утримати Україну. Знаєте, такий пряник: “Ви ж брати наші, ми ж вас любимо, куди ж ви?”
Живучість цього міфу залежить від того, якою буде Росія. У РФ поки що немає якихось явних передумов ні для дезінтеграції, ні для зміни режиму. Хоча такі країни, як правило, такі стійкі-стійкі – а потім раз, і ламаються. Може, з’явиться “чорний лебідь”.
Для нас знищення ідеологеми “братських народів” – це спасіння. Якщо ми від неї не відмовимося, то просто складемо ручки і скажемо: “Добре, завойовуйте нас”.